– Доктрина марксизму і політична практика режимів, що самоокреслювалися як комуністичні, стали одними з визначальних для історії Европи та світу ХХ століття. І то в кожній країні, в різні періоди часу марксизм був чимось іншим. Чим, на Вашу думку, є національні різновиди марксизму? Чи не є саме словосполучення «національний марксизм» оксюмороном?
– Упродовж майже всього радянського періоду марксизм був єдиною доступною методологією. Водночас назвати головний масив доробку радянської історіографії (особливо повоєнних часів) «марксистським» досить проблематично через надто очевидні брак діялектичної логіки та підпорядкування партійним директивам. І все-таки чим був «марксизм» радянської науки і як оцінити часто недогматичні наукові праці, що постулювали свою «марксистськість», написані у 1920–1930-ті роки (зокрема, доробок Михайла Слабченка, Матвія Яворського, Йосипа Гермайзе)?
– Елементи марксизму парадоксальним чином повертаються до пострадянської України у працях таких сучасних класиків, як Мішель Фуко, Юрґен Габермас, Ерик Гобсбаум чи Бенедикт Андерсон, а також у дослідженнях деяких українських істориків з Північної Америки. Чому в Україні приділяють так мало уваги саме марксистській складовій цих концепцій? І чи має, на Вашу думку, марксизм як методологія майбутнє в гуманітарному просторі України, Росії та Центральної Европи?
